НАШЕ СЕЛО

                           


                                                            
                                                            ПРИВІТІВКА
Був князь славетного давнього роду. Мав владу. Військо (дружину) і силу. А син у нього був один, який полюбив просту дівчину, лісову красуню. Повідали вірні слуги новину батькові князю: “Не по коту хвіст”. Бо вже була подібна пригода. Давній прадід, князь Володимир (той, що Русь хрестив), коли ще був язичником, мав багато жінок і взяв силоміць ще одну – княгиню Полоцьку, Рогнеду. Казала вона: “Не буду з простолюдина чоботи знімати” (з глибокої давнини у нас був обряд: по весіллі, молода роззувала свого нареченого на знак віддання і покори). Бо знала, хоч і народився він від князя, але “носила” його красуня-ключниця “рабиня” Малуша. Через це і не покорилася княгиня... а потім, вперше в історії держави, її син, Ярослав, пішов проти волі батька...
Гнів уклав бог у серце князя. І тоді потаємно зібрав син свою “дитягу” (військо). То була лицарська молодь, що походила з боярських родів і в княжій дружині готувалась до військової служби. У похід її часто пускали першою, коли треба було виявити сторожкість, кмітливість, хитрість. Повів молодий князь військо на південь до кордонів князів Чорторийських, які були їхнього роду. То була відома, але важка дорога поміж непрохідними болотами і мочарами.
... Дісталися вони до місцевості на високому березі біля річки Стир. Зупинилися, заснували табір, виставили варту...
Навздогін вислав батько загін з досвідченим воєводою на чолі. Він вчив військової справи молодого  князя і любив його як сина, поважав більше, ніж князя-батька. Відшукав відданий воїн табір. Зустрілися. Привіталися. На цьому місці посадили чотири дуби, які стоять і донині. І стало називатися це урочище “Привітання”. Пізніше, коли поселення стало більшим, і поставили між деревами церкву, сільце отримало назву Привітівка.


        Село Привітівка розташоване в мальовничому куточку нашого краю. З одного боку протікає річка Стир, з другого - густий ліс. З районним центром населений пункт з'єднує шосейна дорога. В центрі  села Привітівка розташована школа.
Зовсім іншу картину можна було побачити років 50 тому. Маленькі, низькі хатини. В селі не було в той час ні клубу, ні бібліотеки, ні гарних магазинів. Селяни жили в тяжких умовах. Грамотність серед людей була вкрай низькою. Більшість з них мали освіту на 2-3 польських класи. Поселення з райцентром з'єднувала тоді ґрунтова дорога.
В 1945 році у с. Привітівка була відкрита школа в приміщенні польського емігранта Едуарда. Школа являла собою будинок, який складався з двох класних кімнат. Це було вологе, темне приміщення, з маленькими віконцями і поганим освітленням, оскільки електрики на той час не було. І в цій школі навчалися чотири класи, з них було два комплекти. Дуже важко доводилось працювати першим вчителям - Марії Іванівні Поліщук та Поліні Іванівні Кирилюк. В 1949 році до нашого поліського села приїхала працювати вчителька математики Супрунович Паша Андріївна. В 1950 році - Шпаковська Ольга Авдіївна, вчитель біології та географії, вчитель початкових класів - Кирикович Паша Йосипівна, які після закінчення війни були випускниками училищ і учительських інститутів Сумської, Полтавської, Черкаської та Чернігівської областей. Першим директором школи була Остапко Ніна Павлівна.
В 1963 році почали зводити нове приміщення школи, в якому навчається зараз 63 учні. З 1960 року школа стає восьмирічною, до цього була семирічкою.
У школі діють гуртки «Умілі руки», «Чарівна нитка»,  «Юний математик», «Юний натураліст».

Вірні своїй землі


Нещодавно відбулася неординарна і значима подія в історії жителів села Коник: в їх паспортах, через 40 років, було анульовано прописку в с. Привітівка і поставлено штамп реєстрації із зазначенням с. Коник, назви вулиці та номеру будинку. Жителі Коника, можна вважати, повернулися на свою історичну батьківщину, хоча звідтіля нікуди й не виїжджали.
- Уперше поселення Коник згадується в документах, датованих 1525 роком, - розповідає жителька цього села Ольга Іванівна Шоломіцька. - У давнину чужими поселенцями тут ліси були настільки вирубані, що утворилися піщані дюни. Коницька гора з білого піску - свідчення від тих часів. Коник від 16 століття і до 1939 року належав до земель Речі Посполитої У 1859 році на Конику поселилися дворяни із білоруського села Шоломичі. А після Першої світової війни тут отримували земельні наділи й деякі польські офіцери. Родина Шоломіцьких, яка пустила свої корені на Конику від Григорія та Євдокії, живе на цьому самому місці вже в шостому поколінні.
Ще за Польщі, село Коник відносилося до Морочненського староства Пінського воєводства. Весь час Коник адміністративно належав до Муравина. Там проводили і реєстрацію новонароджених. А після адміністрати­вної реформи, яка тривала від середини 60-х до початку 70-х років двадця­того століття, коли проводили укрупнення районів, жите­лів Коника почали реє­струвати в с. Привітівка. Хоча люди фак­тично мешкали на Конику, але для них не дозволяли ні будуватися, ні реєструватися за місцем свого фактичного проживання. Тодішня політика була такою, що влада всіляко намагалася викорінювати хутори, малі села, щоб люди переселялися в більші населені пункти. Таку долю пророкували й селу Коник. На папері воно ніби існувало і, разом з тим, у ньому ніби зникали жите­лі, бо їх реє­стрували у Свідоцтвах про народження, в паспортах - як мешканців с. Привітівка. Навіть попри такі бюрокра­тичні утиски, корінні жителі продовжували залишатися на своїй рідній землі. Ще в 1989 році на Конику прожи­вало 27 осіб: 16 чоловіків та 11 жінок. За переписом 2001 року, в с. Коник Річицької сільради проживало 16 осіб. У 2004фоці -13 осіб. Зберігало свою назву й Коницьке лісництво. Як не намагалася влада, у свій час, стерти с. Коник з географічної карти України, нічого з цього не вийшло. Для Коника не судилася доля      вже колишнього села Парська. Нині, рішенням Річицької сільської ради, жителям с. Коник присвоєно нові пош­тові адреси і в їх паспортах, через десятки літ, з'явилася назва їх рідного села. Більше того, на село Коник Річицька сільрада замовила Генера­льний план забудови. Коли виготовлять цей документ, можна буде на Конику брати земельні ділянки під житлове будівництво. Наразі в с. Коник залишилося чотири жилих будинки. Але і нинішні мешканці цього мальовничого села, яке розкинулося на березі річки Стир, і в Річицькій сільраді впевнені, що подароване для Коника друге життя відродить це село.

                                                                                             Алексіюк Т.  

 





Немає коментарів:

Дописати коментар